Вшанування пам’яті Івана Андрійовича Зязюна

Вшанування пам’яті Івана Андрійовича Зязюна
03.03.2021 09:00

01 березня 2021 року колектив Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України вшанували пам'ять академіка Івана Андрійовича Зязюна, фундатора Інституту, першого Міністра освіти і науки України.

 

В освітньому середовищі сформовано уяву про Івана Зязюна як педагога, науковця, філософа, громадянина, наставника і навчителя. Його часто згадують у товариському колі, на вчительських конференціях і наукових форумах,  у наукових працях і психолого-педагогічних розвідках.  Кожен має право на своє сприйняття цієї незвичайної і своєрідної особистості. Проте у цьому розмаїтті думок і світопочувань є спільний, об’єднуючий знаменник. Він був яскравим прихильником,  творцем «педагогіки Добра», надзвичайно затребуваної для часів нинішніх і майбутніх. Її смисли і сенси далеко не завжди є пріоритетними в новітніх і модерних концепціях, але саме вони, знаходячись для багатьох «міністрів» від освіти далеко за обрієм,  визначають стратегічну перспективу розвитку людини, суспільства, держави.

 

Педагогіка Зязюна, вийшовши  далеко за межі технологічності, майстерності, функціональної компетентності, розширила життєтворчу місію Освіти, поставивши на високий п’єдестал її ціннісну мету.  Громадянська позиція, базові переконання цього  Майстра педагогіки   щодо місця і ролі  Людини в Соціумі визначала його філософію бачення Світу. Спрямованість освіти лише в бік методики (як?), ігноруючи її аксіологічні виміри, духовність (що?) є згубним шляхом. Бо як можна стати «майстерним» без високих знань, духовного злету, внутрішньої культури, благородства  думки і чину. Тому мною «педагогіка Добра» сприймається передусім не «технологічно», оскільки кожен Учитель – автор власної методичної системи, а, насамперед,  «аксіологічно», «гуманістично», оскільки без духовного, вартісного, вічного і непорушного дороговказу людина втрачає життєві орієнтири, нагадуючи політ метелика на фальшиве світло. Будучи активним прибічником впровадження в національній освіті найновітніших світових досягнень, він застерігав від запопадливого запозичення, скоригованого глобалістичним, національно знівельованим  світоглядом,  поглинутого «компетентностями», проте  обділеного «етичностями».

 

Не забуваймо, що в основу  педагогіки академік Іван Зязюн ставив Людину, а в людині головним вважав її духовність на засадах національної культури. Сьогодні, у важку годину боротьби України за свободу і власну ідентичність, саме цю педагогічну істину я виношу на найвищий щабель «нормальної людської психології», оскільки й сама освіта «ніколи не була і бути не може поза національною», а «найвагомішим виміром національної неповторності людини є народна культура як основа її духовності».

 

Тому, коли аналізуємо життєтворчість цього знакового Педагога сучасності, коли пробуємо здійснювати дисертаційні дослідження, пов’язані з його професійними діяннями й світорозумінням, мусимо пам’ятати сказане в ідеалах і реаліях «Педагогіки Добра»: «Мій народе, моя Україно! Жодне із творінь людських на Ваших теренах не посміє життям своїм Вас зрадити, чи Вас проігнорувати, бо народжені вони для єдиного: Вас віншувати. Як батька-матір, як рід свій великий, як рідну Землю, як свою єдину Батьківщину!».  У цьому заклику до всіх сущих, до Вчительства ввібрано сутність  творення української людини, бо, як зазначав великий чеський просвітник Ян Амос Коменський, найбільшим даром для рідної Держави є вихована молодь. Тому з такою надією і тривогою Іван Зязюн звертається до Вчителя – вічно сповідуваної і вічно живої Цінності, відтворюючої сили всіх часів і народів.

 

Бережіть, розвивайте, кохайте  Україну як ваш найвищий ідеал! Так  мріяв і гідно чинив неповторний, непогамований у світлій меті добротворення Іван Зязюн. А ще застерігав тих,  хто не вміє цього робити і не хоче.  «То  їх велика біда і особиста трагедія - не навчені, не виховані, не облагороджені великою метою Добра…».

 

Чому  близькими і суголосними є для нас  педагогічна творчість і життєві ідеали, світопочування і громадянський тембр зязюнівської душі? Очевидно, тому що блискуче «перекладав» Шевченкове  Слово на педагогічний лад, усвідомлюючи його значущість для  нинішнього і майбутніх поколінь, бо  «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра». Тож національна педагогіка, якій служив Іван Зязюн, має бути вічно вірною цьому  натхненному Слову, органічно злитому зі своїм великим, нескореним Українським народом, з Україною.

 

Георгій Філіпчук

доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член (академік) НАПН України

 

 

Іванові Андрійовичу Зязюну

  (на пошану)

                                                                                                           автор Григорій Васянович

                                  

                                   Там, на лугах, у Пашківці прекрасній,

                                   Де чесний люд орав і засівав,

                                   Цвіла калина білим цвітом рясно,

                                   І соловейко у гаю співав.

                                   Там парубки собі шукали пари,

                                   Від пісні, танцю вирував майдан,

                                   Зустрілись погляди Андрія і Варвари,

                                   І народився в них козак Іван.

                                   Лихим був час: війна, руїни, голод…

                                   Німів від страху навіть відчайдух,

                                   Та українці не хилились долу, -

                                   Нескорений одвічний поступ – Дух!

                                   О Духу пломінь істинний і вірний,

                                   Це ти покликав у далеку путь

                                   Івана-підлітка у край шахтарсько-гірний,

                                   Де самотужки доленьку кують.

                                   Це тут, у штреках, у гірничій хаті

                                   Постали честь і гідність юнака,

                                   Тут проліски зросли калокагатій,

                                   Й науки дух до праці спонукав.

                                   Пішов Іван тим покликам назустріч,

                                   А мудрий Кудін ревно научав,

                                   Щоби тримавсь Христа і Заратустри,

                                   Їх ідеали вічно величав

                                   Любов, Добро, Порядність, Совість, Гідність

                                   Підвалинами істини стають,

                                   Високі Духом зневажають бідність,

                                   Високі Духом – зорі дістають.

                                   Не цар Петро – Зязюн узяв Полтаву!

                                   Хоч не ставав зі шведом на з’удар –

                                   Гуманністю здобув і шану, й славу,

                                   І ректор, чим не краще, ніж той цар?!

                                   Який вам цар напише про майстерність,

                                   Хіба з податків щось би скопирсав,

                                   А от Іван, усю здолавши терність –

                                   Майстерно про майстерність написав!

                                   І став він Академіком й Міністром,

                                   Хоч на «Олімп» не прагнув задля благ,

                                   Чуття прекрасного тримає він на вістрі,

                                   Щоб боронить Людину від зневаг.

                                   Гордись, Вітчизно, сином України –

                                   Івана величав би і Тарас!

                                   Не всі змогли прийти до Вас у цю годину,

                                   Але усі вітають щиро ВАС!